http://cultprosvet.com/travel 2011: Свірж — зачарований замок » Подорожники

Село Свірж почалося як і всі села — з дорожнього вказівника.  Ми проїхали по дорозі між двома свинцево-сірими плесами, маршрутка зупинилася  і тіточки сказали, що до замку тут виходити. Інші добрі люди показали, де замок Свірж. Тіточки  показували його у вікно, але я тоді не побачила. Потім вже, коли стояла біля замку, знайшла дорогу і уявила, як можна побачити замок з боку дороги. Потім вже обійшла і перевірила свої здогадки.

На в*їзді у Свірж...

Замок, як і інші, знайшовся легко. Він стояв у кінці довгої під’їзної доріжки…ворота були зачинені, а місце калітки – перегороджене залізною трубою. Мимо йшли місцеві хлопаки, які заліхвацьки перемахнули ту залізяку, я спитала чи нема іншого «офіційного ходу», «нє», сказали хлопці, «тут можна».

Свірзький замок - "парадне"

Було холодно, дуже-дуже холодно. Вітер зривав капелюха, а пальці терпли на кнопках фотоапарату, я ледь тримала палицю (від собак – підібрала собі суху гілляку по дорозі) і кришку від об’активу моєї нової камери, яку я так боялася пошкодити всю дорогу.

Замок (від воріт)

Замок був такий романтичний і чарівний. Не знаю, чомусь навіть Підгорецький – більш філігранний і напрочуд казковий, таким не сприймався. І я зрозуміла, що недарма пробігала півдня між автостанціями, заради того, щоб дістатися сюди. Червоний дах і сірі стіни. Досить суворий, без прикрас, але найкраща прикраса цього замку – сама його форма. Передні стіни не прямі, а трохи хвилясті і цьому складається враження руху, а не застиглості, форми. Замок наче малий, але коли починаєш його обходити, малим стаєш сам. Зайшла на міст, постояла, уявила рів з водою…посмикала зачинені двері – мені ще світило зайти в тій двері у той день…Дивина-дивина ці замки. Вони як ворота у інший час.

Під*їздний міст

Вони ланка, яка  зв’язує минуле і теперішнє. Я ще не бувала у Поморянах, але коли дивилася чужі фотки різних років, то майже фізично відчувала, як зв’язки часу звуться, як стара зношена тканина. Безлюддя дивна річ…

Вид з замкового мосту

Гуляєш бува в ботанічному саду, і плюєсся про себе, що де не ступи — скрізь люди, ніякого усамітнення, а тут — навпаки.  Десь гавкали собаки, яких я боялася (черговий напад старої параної), десь іржали коні (склалося враження, що тут ледь не кожен має пару коней і візка, замість потріпаних жигулів), покрикували гуси, чувся півень, але людей саме не видно було. Не те, щоб моторошно, але якось…дивно.

І вітер…і холод…таке враження, що тебе проганяють. Я зайшла в одну з ніш (взагалі-то там двері – така невеличка бокова потерна до замку) і надовго там зависла. Тому що почала відігріватися і вже без ризику бути знесеною у воду, дивилася на ту саму воду. Йти не хотілося, але час уже притискав.

То не привид над водою, то залапаний "з переляку2 об*єктив, але вийшло прикольно :)

Я повернулася на під’їзду доріжку і обернулася зробити пару фоток на останок. Аж дивлюся хтось іде. З велосипедом… Той хтось вийшов на замковий місток, пішов прямо до воріт – і відкрив їх. Опа! Я б не я, аби не гукнула дядька і не попросилася всередину, подивитися (нє, звичайно, що я пофоркала двір через усі можливі дірки у воротах…але, тож інше!). Дядько здивувався, але впустив. І весь час, що я ходила по замку дивувався, в нього просто мізки виносило, як це самотня дівчина шастає одна по такій місцині, ще в замок проситься, залишаючись на самоті з чоловіком. Я якось пояснювала йому, що чого це мені боятися людей добрих. Але дядько реготав і реготав.

На фронтоні - трохи відомостей про одну з реставрацій.1917

Але замок відчинив і дозволив ходити скільки влізе. Я зайшла в одне крило – але воно мене якось не вразило. Ну, що? Сліди ремонту, сліди використання в часи «електрики», залишки старих дерев’яних оздоблень…І ось як гупнуло десь…Ох, жеж я перелякалася! Той ще дядько – директор привидів, злегка під градусом, а як закриє тут? Оглянулася – грат на вікнах нема, я завжди вилізу. Обережно пішла до дверей – дядька нема, двері відчинені…Гуп! – знову. І тут смішно стало – так в замку є привиди, цілий натовп. Привиди з роду протягових – гупають дверима, виють у вибитих вікнах і гамселять одне одного сміттям. Ох і моторошно…

Замковий колодязь на господарськму дворі

Все одно. Покинуте житло якось викликає …моторошне відчуття. Я вперше це відчула в Кам’янці, коли лазила по одному покинутому будинку, який значився в путівнику, але до якого не було цивільного виходу (я знайшла і вхід і вихід, але то інша історія). Я йшла, обережно ступала – щоб не провалити якоїсь старої дошки. Підіймалася східцями на другий поверх кожної малесенької кімнатки – в тому крилі, де я ходила багато маленьких кімнат – може для прислуги, внизу простір – згори – спальні місця (бо навіть з моїм зростом там стояти не дуже зручно – хіба що сидіти, або лежати). От поїду туди знову – обов’язково  розпитаю, що то за покійчики.

Якщо у воротах є дірка - пхаємо туди або ніс, або об*єктив :)

Пройшла в центральну частину – там  перехід і проваллячко в підлозі. Повернулася у двір і зайшла в центральні двері. Дійшла до сполучення крила і центру – ага, знайшлося місце з іншої точки зору. Походила, посмикала всі доступні двері. Пішла дивитися друге крило – там знайшовся маленький квадратний двір, входи у підземелля, ті самі двері до плесу (з іншого боку яких я стояла, коли ховалася від вітру). В цьому боковому дворику знайшовся величезний колодязь – метри 2,5- 3 в діаметрі. Як же хотілося в підвал спуститися! Свірзький замок вже помітно житловий. Він з тієї когорти замків, які вже не стільки фортеці, скільки житло. Але ще не «просто житло», як Підгорецький. У Свірзького є центральний двір з залишками чи то клумби, чи то фонтану, господарська частина окремо від парадної-центральної. Сам замок – з трьох боків оточений водою (стара метода використання природних препон), але він не має валів і сторожових веж чи навіть бастіонів.

Люблю дерева на дахах. Чи то хата вростає у Землю, чи то Земля - в хату...

І зовнішня стіна замку не окрема від самого замку (як у Золочеві), а є частиною житлової будівлі (як в більш старих, до-артелерійський замках). Та й ров чисто декоративний, та й вікон у стінах багато – на відміну від стін у Луцькому, Кам’янецькому та Хотинському замках. Замок XVII століття. Дядько-сторж не погоджувався, торочив про облоги, тикав у вигорілі роздруківки на стіні (для туристів), але я-то знаю…Обмеження оборонної ролі, але не повне її виключення, але різниця в архітектурі велика. Попрощалася я з дядьком, змахнула піт з лоба. Таки важко  було з ним спілкуватися.

Замковий місток, ліворуч, спиною до воріт...

І пішла собі майже задоволена на зупинку. Але потім згадала про вигляд з дороги – я ж сама бачила дорогу з боку замку! І фото сесія продовжилася, але вже з іншого ракурсу. Тепер я стояла спиною до дороги, зачарована червоним дахом на тлі свинцевого сірого неба і срібних плесів.

Вітром приносило дощ – я дьоргалася через камеру, але…то було прекрасно. І дощ, і возики, запряжені кіньми і серпанок дороги і плеси – такі собі затоки річки Свірж (цікаво,я к вони такі утворилися?) і сонний замок. Ну, і бруньки, на деревах, які саме прокидалися…

 

Хоч кажуть не оглядатися, але іноді - варто...

На що ще звернула увагу – на суцільно розцяцьковані смальтами зупинки.

Розсмальтовані зупинки

От у кожному селі на цьому напрямку. При тому смальти не пресовані-кольорово-глазуровані, а смальти наколоті з кольорового декоративного каміння. Робота вражає. І повідбивати руки тим, хто по відколупував смальти.


Трохи про замок над річкою Свірж:

Свірзький замок, або просто Свірж, був побудований у 16 столітті на горі Белз над річкою Свірж, яка в цьому місці утворює ті самі плеси, які мене зачарували. Але потім його господарі змінилися (замок від шляхтичиві Свірзьких перейшов до каштеляна галицького Олександра Центнера). А каштелян замовив перебудову замку в укріплену резиденцію. Науковці припускають, що перебудовою керував військовий інженер, архітектор Павло Гродзицький — той же майстер, який будував Королівський арсенал у Львові. Ось я подумала — як воно перебудовувати замок.

Свірзький замок з боку дороги

Одна справа перепроектовувати, з урахуванням усіх підвалин, грунтів і навантажень, а інша справа довбатися з буквальним камінням і розтвором, замішаним «на віки». Як воно йде ця робота, які емоції вмуровані в нові стіни… Варто лише все ц е уявити і розумієш, яка задача стоїть перед реставраторами, скільки документів треба перерити, створити, підібрати матеріали, робітників, який має бути контроль якості, умови праці…
Замок кілька разів витримував напади, кілька разів його брали.

Дахи, як старий оксамит, і хмари, як вічно новий шовк...

Тут і планова пожежа була (як без неї?), як це притаманно для українських замків , пожежа сталася у ХІХ столітті, коли замки вийшли з моди зовсім і мабудь слідкували за ними сяк-так.
У фільми про Боярське-Дартан’яна тут був монастир, де траванули Констанцію.
Як на мене, то це місце стало одним з найулюбленіших. Якось воно лягло на душу своїм покоєм і досконалістю.
Я знайшла план замку:

На плані помічені мої маршрути всередені замку, і місце, де я ховалася від вітру на зовнішньому боці. А також
(1) — колодязь на господарському дворі
(2) — центральний двір
(3) — дядько- і велосипедо-сховище (там вони сиділи, поки я блукала по замку)
А на стіні у в’їзній вежі — ті самі старі роздруківки, залишки туристичного минулого Свіржа.
Ви тільки погляньте на цю досконалу форму — фронтально господарської частини замку майже не помітно, вона сприймається як частина рел*єфу гори, стікає трішечки вниз, скрадаючись, і, як долонею, трохи прикриває в’їзд від вітру й води. Замок здається прямокутним, регулярним у плані, одноповерховим…але з боку річки видно, що центральна частина має два поверхи, що поза головною П-образную будівлею ще купа всього, що забеспечує, врівноважує, доповнює. Всі буферні зони і дещо приховані від сторонніх боки. Анфас замок трохи суворий, прямий, але він весь вигинається і грає співвідношеннями площін і об’ємів. Ось вона ренесансна ідеальність — мінімум зовнішніх прикрас, звихрень і хвиль — ніяке це не барокко і рококо, але при цьому око не втомлюється від одноманітності. Ренесансний замок — це пік геометричної гармонії, і ніякого розгула пристрасних форм заради лише бажання викрутасів.
Від Свіржа я не могла відірватися так само, як від Підгорецього замку. Але тоді просто було тепліше…;)

На Львів...:)

Як дістатися до Свіржа:

1. Зелена автостанція — то станція №5 (Свірж, Старе Село), до станції — на автобусі №24 від готелю «Львів» в бік від Центру; підходить все, що йде на Перемишляни

2. Личаківька автостанція — то станція  №6, до станції — на трамваї №2 від зупинки на вул. Личаківської в бік від Центру; підходить все, що йде на Перемишляни. Якщо по дорозі до станції захочеться пригод — сідайте на трамвай №7 — завезе…

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>