http://cultprosvet.com/travel 2011: Жовква – місто-діамант » Подорожники

Cхема міста на стіні церкви св. Йосфата

Жовква багато в чому нагадувала Луцьк. Можливо тим, що небо над нею було таким же свинцевим, як в Луцьку у мій приїзд.

Мені, доречи, довго не хотілося їхати в Жовкву. Я навіть не одразу розібралася, що саме відштовхувало. Потім зрозуміла. Відштовхував вид замку і площі з розповсюджених фоток. Вони були занадто прилизані. І чомусь асоціювалися з львівським міським арсеналом (це то арсенал, у якому музей «Арсенал», а взагалі у Львові три арсенали.)

Довго думала, чому назва «Жовква» асоціювалася з камінчиком, потім зрозуміла, що то від схожості з назвою міста «Жванець». І там літери  «ж» і «в», і там. В обох оборонні споруди. От і сполучилося. Але  якось, як, в принципі, і завжди, коли приїхала у місто попри всі асоціації і згадки, почала шукати унікальні риси міста. А Жовква – насправді унікальна. Це – ціле місто-музей під відкритим небом. Жовква започатковувалася, як ідеальне ренесансне місто. А що таке ренесанс, як не філософія  втілення прагнення гармонії? Взагалі, з тих пір, як я почала приділяти більше уваги практичні стороні мистецтва, то стала більше бачити, що витвори епохи ренесансу, бароко чи іншого стилю – це не просто витвори у певному стилі, це саме вираження філософії доби, коли витвір був створений.  На відміну від предметів і інсталяцій контемпорарі арту – які створюються «просто так» і або не несуть взагалі ніякого сенсового навантаження, або філософія життя їх творців далека від сенсу закладеного в твір.

На в’їзді мене зустріла церква св. Йосфата. Церква – то просто сказано! Насправді йдеться про досить грізну споруду оборонного призначення. З високими стінами і однією з оборонних башт міста у куті.

Церква св. Йосфата

Тут варто одразу сказати, що Жовква – приклад міста, у якому замок і фортифікації безпосередньо віднесені до міста, і не стоять осторонь. Не «замок за містом», а «міський замок». Виходячи з автобусу я навіть думала, що то мені так поталанило і мене підкинули під самі стіни замку. Хоча десь на периферії свідомості, бриніло, що стіни якісь не такі, як на фотках. До того ж костьол (як виявилося під час обходу споруди) відверто бароковий. У дворі костьолу тривала активна реставрація, очевидно призупинена на вихідні. Я потрапила якраз на час проповіді. Люблю доречи слухати проповіді в католицьких костьолах. Не скільки за зміст, скільки за звучання. Мені подобається як високі склепіння трансформують людський голос, роблять його витягнутим і заокругленим, піднесеним. Взагалі-то…церковні співи – то та ще нелюдська матерія. Хоча, зважаючи на спрямованість і ціль, вона  не має бути людською.

Раніше мене цікавили всі пам’ятки – я стрибала по всіх пунктах відмічених на моїх туристичних картах, але зараз, після книги Катерини Липи «Під захистом мурів» про захисні споруди України (доречи, гарна книжка – маленька, проста, але  дуже докладна і дає простір і напрямок для роздумів), мене найбільш цікавлять фортифікаційні споруди. Здебільшого замки, потім – оборонні костьоли та монастирі. До того ж… на костьоли я в перші виїзди надивилася. Є унікальні, а є просто типові для свого часу – вже не те щоб не цікаво, але…

В отаких кам*ницях з "контрафорсами" зараз кав*ярні та магазини

Тож…обійшла церкву св. Йосфата, пройшлася трохи далі по Львівській, зрозуміла, що якось не туди крокую, спиталася в бабусь, як до замку дійти, ну і власне, пішла :)  Мою увагу привернула кам’яниця, у якій виявилося затишне кафе. Теж Луцьк нагадало – я там намагалася зігрітися в одному кафе, теж розташованому у старі хаті, теж поруч з собором на шляху до старого міста. Але всередині все було зовсім інакше. Там знайшлися дві тітоньки, три зали і барна стійка в центральному залі. Стелі в кам’яниці були досить низькі, дещо шатрові. Світла було не дуже багато, народу зовсім не було (окрім тіточок). Біля барної стійки стояв лише один столик, за який я і присіла. Одна з тіточок принесла мені завареної кави. Кава виявилася просто термоядерною, здавалася густою, від неї маже запершіло в горлянці. Я відставила каву і прийнялася за свої записи. Але якось не писалося, тому перемкнулася на слухання розмови тіточок, і розглядання нутрощів кам’яниці. Одразу якось уявилося, що підлога застелена соломою, бігають собаки, сміються люди в різнокаліберному одязі. Перегукуються, бігають дівки носять келихи і тарелі – порожні і з їжею. Може так бувало, а може – інакше. Я знову повернулася до розмови тіточок і своєї кави. Кава трохи охолонула, гущина осіла і смак став напрочуд приємним. Така собі смола у чашці.

В кафе я трохи зігрілася. Отака вийшла подорож – трохи зігрітися в автобусі, вірніше «пригрітися», потім на вулицю до кав’ярні, якщо така є, а як нема – то кудись де не так вітер б’є – ще трохи відігрітися. Потім – вискочити оббігти цікавості, і знову у схованку…

По дорозі до центру зустрівся супермаркет – отака, мабуть,  суто українська мода. Бо ж нема супермаркетів десь під Біг Беном, або під Лувром.

Ринкова площа перед замком - обличчям до замку

І ось нарешті мені відкрилася стара ринкова площа. З двома променями кам’яниць, кафедральним костьолом св. Лаврентія, ратушею, замком і двома міськими ворітьми.

Одразу пішла у замок. Купила квиток. За одну гривню. Коли побачила ціну за квиток, навіть очам не повірила. Символічна плата. А за який же кошт замок реставрувати і утримувати? Потім ще поляки приїжджали, так не хотіли і гривні платити. Хоча…

Ринкова площа перед замком - спиною до замку

Чи то поляки такі хитрі, чи то їх екскурсоводи. Бо щось я сумніваюся, що полякам би прийшло в голову не платити за музей, наприклад. Хоча, хто зна… важко ставитися поважливо до пам’яток в країні, де громадяни кланяються в пояс тому, хто говорить будь-якою іноземною мовою. Доречи, директор безкоштовних відвідувачів не пустив. І правильно.

Я в замок зайшла не одразу, одразу мені терміново довелося відвідати підвальчик з зеленими дверима біля Ратуші. Вхід туди обійшовся мені у дві гривні.  Гарний, охайний підвальчик, щоб знали всі, кому може стати треба.

Повернулася в замок і вже зі спокійним серцем обійшла його вздовж і в поперек, фотографуючи все на своєму шляху. Тому що мені, наприклад, цікаво спостерігати за змінами у місці. Порівнювати стан місця в одному році, в іншому, ще в якомусь наступному чи попередньому. Це – історія, яка складається на очах.

Ліворуч від входу - напівреставрована башта, я заходила там, де немає дверей

Пара слів про Жовківський замок. Його, як і місто, побудував Станіслав Жолкевський. І раніше, і зараз польською місто зветься «Жолква». Оце була ще одна річ, яка виносила мені мозок – я знала що засновника і спонсора звали «Жолкевський», і я зовсім не розуміла, чому місто раптом стало «Жовквою», а не «Жолквою». А то просто відбулася місцева мовна трансформація – так місцевим українцям було легше вимовляти.   Жовква одразу від свого заснування отримала магдебурзьке право (це всьо було в кінці 16 – на початку 17 століття) і одразу будувалася впорядковано і за певною схемою. Не полінуюся назвати головних архітекторів Жовкви:  Павло Щасливий, Павло Римлянин, Амброзій Прихильний. Знову ж таки, коли читала про Жовкву, натикалася на купу імен, знайомих з читань про інші, вже відвідані, місця. Художники, архітектори, меценати.

Жовківський замок – прямокутний у плані, з чотирма баштами у кутах. Зараз реставрований його фасад, який виходить у місто – той самий фасад, який здавався мені таким прилизаним. А вся інша частина замку в далеко не найкращому стані. Відреставрована ще зовнішня стіна з боку Звіриницької брами –  якщо пройти через Звіринецьку браму, трохи прокрокувати вздовж стіни, то можна легко знайти двері у музей Жовківського замку. Музейчик невеликий, але з цікавими фотоекспозиціями. Одна з фотоекспозицій розповідає про історію замку від заснування до розкопів і всіх заходів на реставрацію. Там можна побачити макети замку і інші цікавинки.

Так, знову повертаємось у замок. Бо щось носить мою розповідь… Зайшла я у двір і здивувалася  — гори піску, дошки, цегла. Одразу подумала, в який бік рухатися, потім оглянулася, де та що закрито,а що – відкрито.

Звернула увагу, що якийся голий фасад у головного корпусу.

Вигляд з реставрованого вікна :)

Звернула ліворуч від входу і почала обхід.  Знайшлася напіввідірвана драбина, знайшовся відчинений вхід у башту. Там були хиткі дерев’яні східці, й купа дошок на кожному рівні. Я підійнялася на саму гору, в душі, дьоргаючись при кожному хитанні східців. Падати було страшно, а ще я боялася за свою дорогоцінну камеру, майже так, як за свої ноги. Майданчик нагорі був відремонтований, двері в музейне крило поставлені нові, віконце ще було старим,  а поруч стояв стілець.  Може, для бажаючих помилуватися двором :) Я помилувалася і пішла униз.

Як вийшла з башточки пішла вздовж музейного крила (я тоді ще не знала, що то – музейне крило), але було помітно, що там відремонтовано більше-меньш.  Дійшла до інших воріт замку, глянула назовні через щілину. І в якусь мить подумала, що мабуть це добре, що я побачила Жовківський  замок в стані ремонту, і мабуть було б непогано лишати деякі замки саме в такому — напівреконструйованому-напівзаконсервованому стані, тому що тільки так можна оцінити об’єми робіт,вартість робіт і ті витрати сил та коштів, які потрібні на відбудування замку. І добре, коли б з-поміж тематитичних екскурсій була б і ремонтно-реконструкційна. Хай би говорили не тільки про привидів, власників і історію зміни тих власників. Я якраз занотовувала цю думку, аж мене погукав якийся дядечко, на якого я вже давненько звернула увагу (він ходив по дворі замку, подовгу зупиняючись і щось розглядаючи). «У вас є квиток?», спитав дядько. «Так, ось», я вийняла з кишені квиток і помахала ним у повітрі. Потім трохи подумала і пішла до дядечка.

Ми зустрілися навпроти дверей у головний корпус замку. Дядечко глянув на мій білет.  Спитав, що я там собі пишу. Я сказала, що то думки і розповіла, що тільки-но думала про реставрацію і демонстрацію. На мій подив дядько покивав і розповів, що… хм… його втомила підготовка до музею, складнощі і труднощі, але музей потроху підіймається.

Дядько виявився директором музею. Розповів мені трохи про історію замку за радянських часів. Була тут і лікарня, і школа, і військомат. Потикав пальцем  на дах, попередив, що не треба заходити за огорожу, бо руберойд радянський, яким замінили черепицю (на відреставровані частині замку покладений ондулін, на бокових крилах замку – стара черепиця,а на центральному – ото злючний руберойд,  який непридатний до тутешніх вітрів), не вітростійкий і може бахнути по голові. Як і всі мої співрозмовники, в цей заїзд,він відмітив мою східну вимову (а то я не знаю!) Цікавий дядько.

Справді історична доріжка?

Добре поговорили. І він був принаймні тверезий, на відміну від свіржецького домового. Дядечко директор забезпечив мені дуже цікавеньку безкоштовну екскурсію. Я ще трішки дізналася про офіційні плани щодо долі замку. Ось почекаємо – подивимось. А планують зайняти частину замку під музей, частину – під готель і ресторан. Кого як, а мене такі плани не короблять. Чому б і не зробити  готель у замку? А ресторан – то взагалі логічно. В Золочеві так і живуть.  А ще зі старих давніх часів в замку жевріють якісь конторки з різноманітними вивісками. Я не дуже приглядалася. На прощання мені директор вказав на стареньку потріскану доріжку і сказав, що це історична пам’ятка, що по ній ходили Мазепа і Петро Перший, який сидів у Жовкві аж чотири місяці, що небачено, для непосидючого царя.

Дядько пішов у своїх справах, а я полізла на розвалля,  обережно

Фрагменти розвалів

обходячи всі ями, колдобини і приховані майже засипані колодязі. Доречи, колодязів у дворі кілька. А от  від фонтану, які є на багатьох малюнках – жодного сліду. Одна з вуглових башт, прилеглих до центрального будинку  вщент розвалена, на її місці складені будматеріали і видно проходи в підвали замку. Нє,  в мене була думка туди заглянути поближче, але я ж трусилася за камеру, та й якщо чесно боялася будь-якого моменту провалитися. Дивно так – там такі підвали та фундаменти і все це прикрито відносно тонким шаром ґрунту і каменю. А в орендованому корпусі навіть кондиціонери вмонтовані. Сподіваюся, що, коли будуть робити готель і ресторан, кондьори поховають, щоб не псували архітектуру. Доречи, коли дивилася на центральний корпус мене дивувало, який він голий якийсь як недороблений. А потім видивилася на старих малюнках – там ще була тераса з колонадою. Її мабуть  завважали зайвою для військомату і прибрали. Ще жаль дерева, які я бачила на старих фотах і які, мабуть, «знесли»на початку реставрації. Не люблю, коли про зелені насадження кажуть «знесли»- наче мова йде не про живе, а про якусь стару нікому не потрібну хату.

На виході заглянула знову до куточку продажу білетів. Там знайшовся директор. Ми з ним знову розговорилися. Цього разу про кахлі. А приводом була гарна кахлева пічечка, яку я помітила тільки тоді, коли мою увагу ткнули в пічку. Директор розповів, що такі кахельні пічки робили в селі Глинську і розвозили кахлі по всій Австро-Венгрії. А тепер бува можна зустріти ті кахлі на звалищі. Бо юні спадкоємці роблять євроремонти і викидають старі пічки. Мене спитала, чи я бачила такі  печі в інших місцях. Я бачила – в музеї Ханенків та в митрополитському домі в Софії. Там теж гарні. Навіть більш вишукані. Але жовківська пічечка – жива, гаряча і зігріваюча.  І тим – гарніша. Тут приїхали ті самі польські туристи, їх екскурсовод погукав директора і наша розмова перервалася.  Я  придбала книжок і сувенірів, попрощалася з дівчиною,що продавала квитки і пішла дивитися інші пам’ятки.

Нова ратуша

Інша дивина  — Нова Ратуша. Та сама, в якої є цікаві підвальчики з зеленими дверима. Чомусь ми бачимо цю хату на реконструкціях 18 століття, а скрізь в путівниках пишуть, що її збудували в 30-х роках 20 століття. Треба трішки покопати вцьому напрямку, бо якось нестиковочка виходить…

За порадою директора замку, я заскочила і в костьол св. Лаврентія,  слідом за тими самими польськими туристами.

Костьол св. Лаврентія на Ринковій площі

Костьол збудували маже одразу після отримання Жовквою магдебурзького права. Будували його ті ж самі архітектори, які проектували місто. Костьол вийшов грандіозним і мало чим поступається домініканському костьолу у Львові.  З одного боку жовківський костьол не таки пишний,  але це дозволяє краще роздивитися саму будову храму, і не розпорошуватися на прикраси. Доречи, мені ніколи не подобався надмір позолоти в храмах. Іноді воно виглядає недоречно, а іноді – як зви чани несмак.

Я зайшла в храм, роздивлялася туристів, які на всі боки клацали камерами. Аж ось мені в око впали листівки на задні спинці одної лави. Ну, хто звертав увагу, у католицьких храмах стоять лави. Ззаду в них така підставочка під молитовник або біблію. Так от на тих підставочках лежали листівки. І мені на одній з них сподобався образ Марії. Якийсь увесь такий неправильний, але чимось пронизуючий до глибини душі. Я просто не змогла відкласти ту листівку і відвести очі від образу. Мене завжди захоплювала Оранта з Софії Київської – вилична, потужна, Матір-Земля, мене захоплювала володимирська Богоматір і Панагія. І якось, коли я підсіла на тему, мадонн багато їх передивилася, а такої якось не бачила. Попросила в ксьондза, він тільки відмахнувся від мене – беріть мол. Потім, вже вдома показала чоловікові, а він сказав: «А, Богоматір Ченстоховська!» Отакої…ось яка вона.

Божа Матір Ченстоховська - диво ікон в тих почуттях, які вони викликають

Я й не знала. Багато читала про цей образ, але так сталося, що жодного разу не бачила. Вражаючи образ. Важко сказати, що в ній такого, але така сила. І витонченість. І…містерійність. Мене завжди замало, з чого беруть вірші поети. Де в них та поетська залоза, яка виробляє вірші та пісні. Звідки в музикантів береться музика? Так само і художники. Можна зрозуміти пейзажистів та портретистів, анімалістів, батальників…Але іконопис…Не важливо якої релігії. Звідки беруться образи? Одразу ж видно, коли то просто намальоване за каноном, чи у вільному стилі,а коли то Осяяння. Дещо більше за людське. А може,навпаки – сама висота і глибина людського. Отака вона – Богоматір Ченстоховська, що від неї дихання перехоплює. Така, що несе в собі силу натхнення навіть з маленької  дешевої листівочки. Дивна штука, от всі трясуться над Джокондою, а нема в ній ЦЬОГО. Того, що має Оранта Києвська чи Богоматір Ченстоховська. Хоча,то ж все ж таки витвір світського мистецтва.

Глинська брама і брама васильянського монастиря

…Люблю брами. Люблю уявляти, як цими брамами везли в місто і вивозили з міста. Ходили люди…У Жовкві зараз збереглося дві брами з трьох – Глинська  та Звіринецька. А от брами біля костьолу св. Йосафата в кінці вулиці Львівської – немає.

Брами гарні, вони і досі не зовсім декоративні, вони начебто відокремлюють старе місто від нової частини – за брамами йде гарна і цікава забудова 19 століття.

Колись на верхівках Глинської брами (яку розкладали і збирали в залежності від віянь воєнної і політичної обстановки) висіли лицарські шоломи, зараз там теж шоломи,але бетонні. Нецікаво :(   А розбирали Глинську браму тому що не могли танки пройти під час Великої Відчизняної. Трохи далі від брами – вежа-дзвіниця, оборонна башта та Васильянський монастир.

У місто крізь Глинську браму

Теж оборонний, що логічно, бо прилягає до мурів міста. Отака тенденція- всі монастирі і храми (включаючи синагогу) – оборонні, за виключенням кафедрального костьолу св. Лаврентія.

Кам’яниці, які обрамляють Ринкову площу, теж такі…грізні на вигляд, з товстими ногами-контрафорсами.

Я обійшла площу, порозглядала відкриті фундаменти старої ратуші…

Доречи, і в Жовкві було не без пригод. Вийшла з костьолу св.. Лаврентія, почала фотографувати брами. І з одного боку ж, і з іншого. Прийшла пора міняти картки в камері. Почала шукати – а нема! Ось було  нема. Не повірила своїм очам, сіла під огорожу васильянського монастиря, перерила всю сумочку. Нічого. Добре, що не розгубилася – згадала, де востаннє змінювала картки на малій камері.  Пройшлася повільно. Знайшла адаптер. Порожній! Плюнула. Розізлилася. Вітру я вже давно не помічала і руки мерзнути припинили, біганиною і враженнями грілася, але ось тобі інше щастя! Ходила, ходила, поки таки знайшла картку. Мікро SD – півтора квадратних сантиметри пластику, на чорному асфальті, з моїм зором. І ніхто її не розчавив! От і дума, чи то поталанило, чи то як? Вже тоді зібрала картки, нотатки та білетики, розклала по кишеням, відносно охайно.

Прийшла черга ти до Звіринецької брами. А звіринецька брама вивела мене…До зачарованого такого куточка, до зовнішньої стіни замку, до запаху болота і маленького містка…

Звіринецька брама і галереї замку (ті самі, де сувенірна крамниця)

Та до музею Жовківського замку. Там почався дощ, тому я й помітила двері в стіні. І маленьку польську тіточку,яка непевно переступала біла входу в музей. Язапитала в неї,чи тут відчинено, вона відповіла польською. Дивна вийшла в нас розмова, поки ми підіймалися гвинтовими сходами в реставрований під музей шматочок замкового крила. Окрім фотоекспозиції, я ще закупила сувенірів – листівок і магнітиків. Ще одна моя тяга.

Макет замку - але батіони, здається, не з того боку поставили

З подорожей привожу листівки та магнітики. Раніше були купи сувенірів, але зараз – наїлася. Якщо трапляється щось унікальне,то беру, а усілякого поточного скарбу…вже наїлася.  Дивна річ – мова. Я от можу читати польською, а усне мовлення ледь розумію…І от наче слов’яни, з п’ятого на десяте порозуміємось, а з першим словом – лячно і незручно.

Дивна річ – брама. Перейшла в один край – опинилася як в іншому часі. З кам’яної площі перейшла в ліс. Там світило сонце, а тут з того ж неба полився дощик…

Крізь Звіринецьку браму...

Мене одне дивувало – де бастіони та рів? Нє, ну правда, яке середньовічне укріплення без рову, і як місту без бастіонів у столітті 17-му?  То билося питання у фоновому режимі, а поки я фотографувала замкову стіну,мене переслідував запах болітця і притягував увагу маленький місток. Єдине, що я знайшла – це маленький насип перед замком.  І лише потім, коли вже в автобусі розглядала путівничок, зрозуміла…

Отакий кам*яний мона лежить під стіною замку

Болітце – то залишки рову. А може річечки, яку перетворили на рів, тому що рукотворна канава без підпитки швидко і безслідно пересохла б. А тут крізь століття, а болітце лишилося. Ті місточки…Річечка-рів — виявилася річечкою Свинею.

Місточок через Свиню

То пагорб, на якому я бігала і який так нагадав мені зручненьке дворове футбольне поле. То все – залишки фортифікацій. Куртин і бастіонів.

Ще раз пройшла Звіринецькою брамою. І знову опинилася в місті.

Зовнішні стіни замку

Оглянулася на замок – чи нічого не проблимала. Погляд впав на ще один реставрований шматочок – з вивіскою «сувеніри-екскурсії». Там я ще не була, варто було б подивитися, хоча б заради галочки.

Піднялася вузькими сходами – тут мабуть колись сторожа ходила і не спала :)   На галереї з боку Звіринецьких воріт у маленькій башточці, що прилягає майже до брами, я знайшла сувенірний магазинчик і  дуже цікаву людину – ще одного співбесідника. Коли ми ледь заговорили, я спробувала відв’язатися від Віктора, боялася, що він виявиться липучим місцевим провідником, що буде мені спагетті на вуха накручувати. Терпіти не можу самопальних екскурсоводів, які щось десь вичитали, щось самі придумали. Але Віктор виявився справжнім знавцем. Розповів мені і про Жовквуі про прилеглі міста – доречи, порадив для відвідин  той же самий Крехів, що і директор замку. Не буду переказувати тут розмову. Віктор поділився зі мною своїми напрацюваннями з історії Жовкви – відео-фільмами, дав посилання на статті.   І, чесно кажучи, я з задоволення все передивилася і перечитала. Рекомендую. Поки що тільки статті. Відео – скоро можна буде придбати в крамниці Віктора в Жовкві. Доречи, саме в крамниці Віктора я придбала нагарній ший дерев’яний магнітик :) Я люблю саме дерев’яні,а не пластикові, як мене досі траплялися в Жовкві.

Нажаль, була неділя, і майже шоста, довелося поспішати, щоб нормально поспіти на потяг до Києва. І майже бігом вибігла з крамнички Віктора і побігла на автостанцію. Нажаль не вдалося приділити достатньо уваги синагозі та оборонним вежам, а також дерев’янм храмам. Ледь вдалося посидіти в церкві св.. Йосфата і заспокоїтися після всіх пригод, вдихаючи запах ладану. Але думаю, то ще буде час. Головне Жовква стала ще одним камінцем, який став мені опорою і допоміг піднятися з тої психологічної ями, у якій я мимохідь опинилася.

Оборонна синагога

Дерев*яна церква св. Трійці - вигляд з вікна маршрутки to Lviv

Як дістатися до Жовкви:

Автостанція на вул. Хмельницького — то №2 (Олесько, Жовква). До автостанції — на трамваї №5 з зупинки на вул. Хмельницького. Можна й пішки — не так вже й далеко, та й уявлення про Львів розшириться. До Жовкви їде маршрутка №151.

3 комментариев на «2011: Жовква – місто-діамант»

  1. Сила релігійного мистецтва полягає в тому, що воно сильно прив’язано до безпосереднього життя віруючих. Воно вплетене в нього, не «голо-естетичне», а «вжитково-естетичне», воно передає ту зосередженість на внутрішньому рості, яку ПОВИНЕН відчувати віруючий протягом життя. Естетика завжди, мабуть, є кращим боком будь-якої філософії, тому що самі її закони змушують брати собі найбільш струнке, правильне, гармонійне, духовне. Релігійна естетика — це «як» духовності. Тому вона завжди так глибоко проникає в душу і зачаровує. Її гіпнотичність не свідомо закладена, а витікає з діонісійської природи музики та аполонійного мистецтва архітектури.

  2. Oles:

    Дуже класно написано!

    До речі, а як Вам в 2011-ім році ся вдало надибати фундаменти старої ратуші? Я їх бачив в 2001-му — тоді вони якраз були відкриті. Але в 2010-му і 2011-му на тому місці, здається, був газон. На жаль. Чи ми тоді не там дивились?:)

    Щодо нової ратуші, то хата, за яку Ви кажете — то старі каземати 17-го сторіччя. В 30-х роках до них добудували вежу і вийшла ратуша:)

    З улюблених Вами оборонних споруд в Жовкві є ше дві — залишки оборонного двору, який, очевидно, існував до закладення міста і є, таким чином, найстарішою збереженою спорудою міста, а також залишки мисливського замочку на горі Гарай. То такі непопсові пам’ятки, які мало хто відвідує.

  3. Хм, важко пояснити. і я їх як назло не сфоткала. Пом*ятаю, тільки що були розкриті фундаменти. чи то Віктор сказав, що то фундаменти старої ратуші, чи хтось з музею.
    От як завжди, що не запишу — забуду. :( образа

    Про непопсові пам*ятки — то так. Тут навіть торними шляхами не встигаєш пройти.
    З подорожами як з фотоапаратами — одразу мильниця щастя, а потім вже розумієш, що якось її недостатньо.
    З іншого боку — про непопсові місця й інфи небагато. Натикаєшся на неї випадково, або, коли про «попсове» читаєш, або підкаже хтось. Я ось в Крехів ще поїхати хочу. Усьому свій час і дякую за пораду :))

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>